| Головна » Статті » Режисери |
Василь Ілляшенко
Народився 5 квітня 1935 р. в с. Чеховка Полтавської обл. в родині селянина. Закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1965). З 1970 р. — режисер Київської кіностудії ім. О. П. Довженка. Викладає у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Лауреат премії Спілки кінематографістів України (1981) за книгу «Кінорежисура» (у співавт. з Т.Левчуком). Автор монографії «Зтюдьі о кино» (1998). Член Національної спілки кінематографістів Українию. Режисер-постановник проекту кіностудії Довженка «Богородиця під вікном» («Сповідь»), робота над якою була завершена у 2008 році. Автор "Історії українського кіномистецтва”. Написано щиро й болісно, навіть гістерично – з прагненням сказати досі несказане, й хороше, й погане, затаврувати ворогів і підтримати друзів. І той факт, що автор Василь Ілляшенко намагається в одній праці охопити всю історію українського кіна – від кіновинахідника ХІХ століття Йосипа Тимченка до "Мамая” Олеся Саніна і зміни керівництва кіногалуззю наприкінці 2003 року – теж чудовий і в українському кінознавстві поки що безпрецедентний. При цьому в книжці згадано безліч персоналій і розглянуто роботу не лише режисерів, акторів, операторів, сценаристів, а й найвідоміших організаторів кіновиробництва та керівників галузі; окрім ігрового кіна, побіжно сказано і про неігрове – документальне й науково-популярне (щоправда, чомусь фактично обійдено увагою анімацію – їй присвячено два коротенькі абзаци у статті "Науково-популярне кіно”). Фільмографія Поставив стрічки: «Крутий горизонт» (1971), «Новосілля» (1973), «Серед літа» (1975), «Дніпровський вітер» (1976, т/ф, новела «На косі»), «Червоне поле» (1979, т/ф, 2 а), «Увійди у кожний дім» (1989, т/ф, 5 с), «Обітниця» (1991), «Притча про світлицю» (1994, реж. і авт. сцен.). І на останок приведемо статтю газети "День" про книжку «Етюди про кіно». «Етюди» Ілляшенка не претендують на широту узагальнень і вселенський розмах. Це мозаїчні враження автора від зустрічей із людьми. Михайло Свєтлов, Василь Земляк, Назим Хікмет, Сергій Козловський, Леонід Биков, Андрій Тарковський, Іван Миколайчук... Кожен не просто яскрава й неординарна особистість, а й ціла епоха в радянській культурі. У книзі Василя Ілляшенка, на щастя, немає ні фальшивого пафосу, ні напускної пишномовності. Стриманий стиль, буденність інтонації, звичайні, на перший погляд, історії. А в результаті — повноваге, об'ємне відчуття часу. Зі всіма його плюсами й мінусами. Автор його не ідеалізує, але й не чорнить, не зводить рахунки, не намагається взяти реванш за минулі образи — те, чим сьогодні багато хто грішить. У цьому огульному «хаянні» нашого життя до оголошеної згори перебудови є щось холопське, якась рабська розбещеність вкрай переляканих людей. І з цієї точки зору книга Василя Ілляшенка, в якого вистачило й мужності, й мудрості поглянути й на час, і на себе неупереджено, особливо цікава.
Адже переляк таки був. Його, молодого й талановитого, учня Сергія Герасимова привіз до Києва на початку 60-х тогочасний директор студії ім. Довженка Василь Цвіркунов. І відразу дали постановку — картину «Звірте свій годинник» за сценарієм Ліни Костенко. Згідно із сюжетом, у фільмі був епізод розп'яття на Голгофі, для цього на березі Дніпра збудували три вісімнадцятиметрові хрести. Їх із вікна своєї машини побачив один заїжджий московський начальник. І незважаючи на те, що йому делікатно пояснювали, мовляв, знімається кіно, цей, здавалося б, кумедний випадок закінчився... розглядом на політбюро. Картину, звичайно, закрили, а молодий режисер кілька років числився серед опальних. Цієї історії в книзі Ілляшенка немає. Не вважав він за необхідне й можливе про ті свої давні злигодні розповідати. Адже почасти куди менш значущі епізоди зводяться до ледь не дисидентства. І останнє. Книга В. Ілляшенка видана продюсерським центром «Українська спадщина» російською мовою. Знаючи, що спершу книга писалася українською, ми вирішили поцікавитись, навіщо знадобився переклад. Виявляється, Ілляшенко ходив по всіх видавництвах і нікому рукопис був не потрібен. Але про книгу почули в Москві, у ВДІКу, й виявили бажання її придбати. Довелося перекласти текст російською мовою. Невже хтось зможе після цього сказати, що в усіх наших бідах час винен? | |
| Переглядів: 1125 | Коментарі: 8 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |